-Д-

Демаскирующие признаки взрывного устройства:

• наличие взрывчатого вещества в конструкции ВУ;
• наличие антенны с радиоприемным устройством у радиоуправляемого ВУ;
• наличие часового механизма или электронного таймера (временного взрывателя);
• наличие проводной линии управления;
• наличие локально расположенной массы металла;
• неоднородности вмещающей среды (нарушения поверхности грунта, дорожного покрытия, стены здания, нарушение цвета растительности или снежного покрова и т.д.);
• наличие теплового контраста между местом установки и окружающим фоном;
• характерная форма ВУ.

Державний або урядовий об'єкт  – будь-який постійний або тимчасовий об'єкт або транспортний засіб, використовувані або займані представниками держави, членами уряду, представниками законодавчого або судового органу або посадовими особами або службовцями держави або будь-якого іншого державного органу або установи, особами що служать або посадовими особами міжурядової організації у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків.

Державний кордон – лінія й вертикальна поверхня, яка проходить по цій лінії, що визначають межі державної території (суши, вод, надр і повітряного простору) певної держави, тобто  просторова межа дії державного суверенітету даної держави. Д.к. підрозділяються на сухопутні, річкові й озерні, а також морські.

Державний суверенітет – незалежність держави у виборі свого зовнішньополітичного й внутрішньополітичного курсу. Найважливішою ознакою Д.с. є здатність вищого політичного керівництва держави до оголошення надзвичайного й воєнного стану. Д.с. єдиний і неподільний. В умовах державної нестабільності відбувається конкуренція за володіння Д.с. між різними політичними суб'єктами. У зв'язку із цим виникає уявлення про подільність Д.с. й ієрархію суверенітетів. Д.с. виражається в наявності системи управління й права, що дозволяє контролювати всю територію держави, все населення, що перебуває на даній території, а також мати власну військову, правоохоронну й міжнародну політику.

Державна таємниця в Україні (або ще секретна інформація, скор. ДТ) — вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці та які визнані у порядку, встановленому Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

Джихад – (від араб. дієслова джахада - "докладати зусиль") – битва за віру. Д. не входить у п'ять стовпів ісламу, проте, є релігійним обов'язком мусульманина. Наприклад, харіджити (послідовники самого раннього в історії ісламу угруповання, що утворилося в ході боротьби за владу між прихильниками Алі б. Абу Таліба й намісника Сирії Му'авії) навіть хотіли додати Д. статус "шостого стовпа" ісламу. Уперше про Д. говориться в мединських сурах, що ймовірно пов'язане з походами військ Мухаммада  проти жителів Меккі (язичників) і іудеїв, що жили в оазисах, навколо Медини. Таким чином, спочатку Д. тлумачився як боротьба проти немусульман. Теорія Д. складалася поступово вже після смерті пророка в період "футуха" (завойовницьких походів 632-751). Спочатку юридичні принципи Д. були сформульовані юристами династій Омейадов й Аббасідів. Теорія Д. опирається на поділ миру на дві області: дар аль-ислам, тобто територія ісламу (інакше область віри, або територія країн, що сповідають іслам, і де життя населення регулюється законами шаріату) і дар аль-харб - територія війни. Тут мова йде про країни, де правлять немусульманські правителі. Вважалося, що відсутність воєнних дій між цими двома категоріями є тимчасовим перемир'ям. Існує й третя категорія – дар ас-сульх, територія договору. Під цю категорію потрапили ті країни, які визнали себе васалами мусульманських держав. Д. по-різному тлумачиться юридичними школами. Наприклад, послідовники Абу Ханіфи (699-767) обговорювали питання про те, яку війну вважати "війною за віру" – усяку або тільки оборонну. Було вирішено, що будь-яка війна з немусульманами є Д. В основному представники різних шкіл погодилися в тім, що перш ніж вступити у воєнні дії, варто запропонувати ворогові прийняти іслам. Зокрема, подібна практика здійснювалася в 7-10 ст.ст. під час конфліктів з Візантією. У випадку якщо ворог упертий, йому варто запропонувати (за умови збереження за ним його віри) визнати себе підданими мусульманської держави й платити мито (джизья), передбачену для ахль аз-зімма (населення, що перебуває під захистом мусульманської держави). Прийняття статусу зімми припускає також обмеження в цивільних правах. Якщо ж ворог не погоджується на ці умови, йому оголошується Д. При цьому мусульманам-учасникам цієї війни (муджахидун) дозволено вбивати чоловіків (але не старих, дітей або жінок). Дозволяється брати в полон жінок і дітей. Забороняється вбивати монахів-пустельників, у той час як чоловіків-насельників монастирів убивати можна. Про трофеї, отримані в результаті Д., докладно говориться в Корані (сура 8). Особливо обмовлялося право спочатку нащадків пророка, а потім правителя на хумс – п'яту частину здобичі. Обмовлялася також частка пішого воїна й вершника. Серед правил ведення Д. звертають на себе заборони на знищення плодових дерев, а також право на заступництво з боку мусульман для ахль-аль-кітаб ("люди писання"), тобто християн й іудеїв.

Диверсія – вибухи, підпали, розпилення отруйних речовин і т.п. Вибухи транспортних засобів або в будівлях провадяться з метою нанесення істотного матеріального збитку і викликати людські жертви, а також на відкритому просторі для знищення людей. Така тактика приводить до сильного психологічного ефекту й має місце у випадках, коли терористи розглядають абсолютно всі потенційні жертви як політичних супротивників. В XIX ст. вибухи активно застосовували анархісти під гаслом: "Ніхто не вільний від провини". Для нападів, як правило, використовувалися ручні бомби, улаштовувалися підкопи, провадилися мінування популярних серед населення місць. В XX ст. дуже часто диверсійна тактика приймається на озброєння терористами національних рухів (ІРА), лівацькими організаціями крайнього сектантського характеру (РАФ), релігійними екстремістами. В 1990-х рр. диверсійну тактику проводили такі організації, як ХАМАС, Хезболлах, Аль-Каїда, Аум Сінріке. Самі криваві терористичні акції здійснені за допомогою замінованих автомобілів, або "автомобільних бомб". До числа таких операцій належать диверсії проти американських військових казарм і посольств на Близькому Сході й в Африці в 1982-83 і в 2-й половині 1990-х рр., вибух мікроавтобусу 17 серпня 2009 року біля будівлі органу внутрішніх справ у м. Назрань в Інгушетії та ін.. Інший вид вибухової діяльності - використання шахідів-самогубців ісламськими терористами (ХАМАС, Хезболлах й ін.). У результаті подібних операцій також гинуть десятки людей, але по ступені психологічного ефекту злочини цього роду представляються могутнішими. Також терористи мінують різні об'єкти: житлові будинки, магазини, банки, готелі, аеропорти, транспортні магістралі, виробничі спорудження. Залежно від намірів терористів вибух навіть значної чинності може не викликати жертв, тому що злочинці часто попереджають заздалегідь поліцію, пресу й жертви про проведену операцію. У таких випадках терористи задовольняються психологічним ефектом. Особливо численні жертви в результаті вибухів літаків.